Шість днів на роздуми - Страница 37

— Можливо, — урвав її Джеллін, — ніхто його не викрав, може, він утік своєю охотою. Але треба обдумати і вашу гіпотезу…

Почувши таке пояснення, актриса здивувалася ще більше, ніж коли довідалася про зникнення Вейтона. Артур обмежився уникливою відповіддю, йому кортіло з'ясувати одне важливе для себе питання.

— А ви Філіпа Вейтона зараз не бачили? — спитав він.

— Я?! Ви що, думаєте — я б не сказала вам цього одразу? Джеллін не відповів.

— І навіть не дзвонив до вас?

— Та ні. З Філіпом я не говорила, як я вже казала вам, з того дня, коли дружина влаштувала нам сцену…

— Пробачте мені, але це чиста формальність. Де ви були, починаючи від учорашнього вечора аж до цього моменту?

Генрієта Бейм відповіла не зразу. Вона устала, підійшла до бара і, хоча крізь вікно вливалося вже молочне світло дня, налила собі склянку віскі.

— Мені що, відповідати на це обов'язково?

— З вами я буду щирий, — озвався Джеллін, — Якщо хочете, можете мені не відповідати, але я боюся, що через кілька годин капітан Сандер з центрального управління поліції поставить вам ті самі питання. Мені б не хотілося, аби ви відчували труднощі, розповідаючи, яким чином ви провели цей час…

— Розумію, — промовила задумано Генрієта. Вона випила, глянула у вікно, поставила келишок і знов сіла на канапу. — Я провела вечір з паном Лодері. Ми були в дансінгу в Грейт Тру. Він хотів одвезти мене додому моїм автомобілем, але я воліла вернутися сама.

— З якої години ви були в його товаристві?

— Ми з ним домовлялися на дванадцяту, але я вдягалася довго і приїхала лише о першій.

— І з цього моменту ви весь час були з ним?

— Так. Ми повечеряли і о другій ночі пішли в гральну залу. Близько четвертої, оскільки Лодері програвав, ми повернулися на майданчик і танцювали майже до шостої. Потім ми розмовляли про мій контракт, а нині я тут.

— Крім Лодері, бачив вас ще хто-небудь?

— Ми зустрічали багато людей з театрального світу, між іншим, сестер Галаган з матір'ю і Друмондів: дружину, чоловіка і доньку.

Генрієта Бейм на питання відповідала механічно, ніби це її не обходило і їхній зміст не доходив до неї. Вона дивилася на підлогу, думками витаючи десь далеко від цього допиту.

— Щиро вам вдячний, — сказав на завершення Джеллін. — Пробачте мені за турботу.

Генрієта підвела на нього очі. Вони блищали гарячково, а все її обличчя відбивало справжнє страждання.

— Рятуйте Філіпа! — гукнула вона. — Рятуйте його! — Плачучи, вона провела їх до дверей.

Джеллін і цього разу тільки безрадно розвів руки.

— Ми робимо все, що можемо, але ситуація серйозна.

Вони вийшли. Метчі спав на ногах. Ні зчинена зникненням Вейтона тривога, ні нехіть до цього огидного садівника Вілкінсів, ні допит не могли його розбудити. Джеллін відчував докори сумління.

— Ідіть, Метчі, поспіть. Тепер я вже дам собі раду без вас. До побачення.

Зоставшись сам, він рушив пішки аж на околицю Бостона й зупинився лише перед номером 22, на Рендлоу-стріт.

Брама стояла вже відчинена. Він зійшов на третій поверх і натиснув дзвінок біля дверей, на яких висіла дощечка: Джон Френзен.

Відчинилися вони негайно, і в них показався сам Френзен, одягнений в елегантну чорну пару. Пластрон його сорочки був непорочно чистий і гладенький. На канапі, яка правила за ліжко, зрештою неторкнуте, похмуро поблискував циліндр.

— Добридень, пане Френзен. Вибачте, що я так рано. На жаль, я завжди обираю найневідповіднішу пору, щоб прийти до вас, — перепросив Джеллін.

Фрезен зустрів його не дуже радо, а проте жестом запросив до своєї убогої оселі.

— Бачу, що ви не марновірний, — сказав Джеллін з блідою усмішкою, показуючи на циліндр, кинутий на ліжко.

— Я чхаю на це, — відповів холодно Френзен. — Чому я завдячую?..

Артур Джеллін, здавалося, розгубився і відповів не зразу. Лише по хвилі звів зір і сказав:

— Цієї ночі за таємничих обставин пропав зі свого дому Філіп Вейтон. — Джеллін подав кілька подробиць. — Шукаємо його цілу ніч.

— Це я викрав його і сховав під ліжком, — скривився Френзен. — Звідки я можу знати, що з Вейтоном діється?

Розгублений Джеллін на цю заяву, як годилося б співробітникові поліції, не зреагував. Він глянув несміливо на Френзена і сказав:

— О цій порі Вейтон уже мертвий, або його силкуються вбити, або він конає… Нам треба його шукати всюди, де він міг би тільки опинитися.

— Що за ідіотська ідея! — зауважив неґречно Френзен. — Мені вже остобісів цей Вейтон, ці анонімки, підписані ініціалом «Ф»! Мене звати Френзен, і тим я завдячую це вторгнення, чи не так? Якщо Вейтон мертвий, Бог із ним, але при чому тут я? А якщо він живий, хай собі живе і пасеться. Мене це зовсім не обходить. Якщо ж ви гадаєте, що я викрав його і хочу з'їсти, то арештовуйте мене і ведіть слідство. Говоріть тільки чітко і до ладу.

Запала тиша.

— Якби я навіть був переконаний, що Вейтона вбили ви, зараз би я не арештовував вас, — сказав підкреслено Джеллін.

— Яка люб'язність! А чому саме?

— Я почекав би, щоб призналися в цьому самі.

— Ну гаразд, пане Джеллін. Я саме вернувся з Грейт Тру, де, як двадцятилітній, протанцював цілу ніч. Трохи випив і зараз хочу спати. Жартувати я не схильний.

— Так ви теж були в Грейт Тру? Цієї ночі там були всі… Запевняю вас, пане Френзен, що я не маю найменшої охоти жартувати!

— То ви чекаєте, щоб я визнав себе винним? Чого ви, власне, добиваєтеся?

— Я сказав-не чекаю, а чекав би. В умовному способі.

Якщо умова не дотримана, то ясно, що нема чого й чекати.