Шість днів на роздуми - Страница 36

— Зачекайте тут, але пам'ятайте: усе це ви робите на власну відповідальність, — сказав він.

— Заспокойтеся! — відповів Метчі суворо. Як він ненавидів цього чоловіка: погрожувати йому револьвером!

Джеллін постукав у двері спальні. У відповідь одразу ж почувся переляканий жіночий голос:

— Хто там?

— Поліція, — відповів Джеллін, проте дверей не відчиняв. — Я Джеллін. Я вже колись турбував вас за інших обставин. Сподіваюся, ви вибачите мені й тепер.

Після паузи той самий жіночий голос озвався знову:

— Поліція? Зачекайте, зараз одягнуся.

Нарешті на порозі постала Марта Сомерсет. Вираз на її обличчі був той самий, що й минулого разу, величний і неприступний, ба навіть, якщо це взагалі можливо, ще ворожіший.

— Мені здається, що ви виходите за рамки, — сказала вона. — Я не бачу ніякого виправдання цьому нічному візиту. — її великі зелені очі дивилися холодно.

— Я знаю, що здамся вам диваком і причепою, але пан Філіп Вейтон о третій ранку зник з дому і…

— І ви вирішили шукати його в мене? Хіба мало я вже натерпілася з його милості,— урвала його Марта Сомерсет.

— Ми шукаємо його по всьому Бостону, — пояснював Джеллін. — Ось чому мені довелося завітати до вас.

Марта не відповідала. Лише через якийсь час, бачачи, що Джеллін не ставить ніяких питань, зауважила: — Ну і…

— Знаю, що це неґречно, але я вважаю це за свій обов'язок, пані. Ви дозволите мені оглянути вашу спальню?

Жінка почервоніла.

— Обов'язок, — шепнула вона зневажливо, але рушила слухняно до дверей спальні й відчинила їх настіж. — Заходьте. Проте попереджаю: ще сьогодні я подам скаргу на такі екстраординарні методи. Ну, заходьте ж!

Відповісти їй щось у Джелліна не стало духу. Разом з Метчї він гайнув до кімнати. Нічого незвичного він там не помітив. Підійшовши до вікна, побачив, що воно зачинене як зокола, так і зсередини. Ліжко, за останнім криком моди, було високе, на тоненьких металевих ніжках і скидалося на постіль прабаби. Він одчинив шафу, велику, майже на всю стіну, але не знайшов тям нічого, крім безлічі чепурних платтів на вішалках. Усе було в зразковому порядку.

— Даруйте мені,— сказав смиренно Джеллін, коли скінчив огляд, цій статуї враженої гідності, якою стала панна Сомерсет. — А о котрій ви лягли спати?

Показуючи всім тоном, як зловживають її терплячістю, Марта Сомерсет відповіла:

— Точно не знаю. Десь одразу після півночі. Як дограли з Вілкінсами партію в бридж.

Граючись трубкою телефону, цей маленький білий апарат правив воднораз і за підставку для нічника, Джеллін спитав:

— А Вейтон не приходив потім до вас?

— Що? До мене? Потім? У таку пору я не приймаю нікого, тим паче в домі, де я гість.

Якийсь час Джеллін ще позаглядав туди-сюди, нарешті, ніби засоромлений вийшов зі спальні і звернувся до пані Сомерсет:

— Я справді дуже шкодую. Пробачте мені. Скаржитися ваше повне право. Не будьте тільки в претензії до сержанта Метчі, бо він супроводжував мене за моїм наказом і за цей прикрий інцидент відповідальний лише я. До побачення.

Він уклонився й рушив до дверей, але Марта Сомерсет зупинила його.

— Пане Джеллін. — Вираз її обличчя зовсім змінився. Вона була ввічлива й сердечна. — Мені не хочеться роздувати, але бачте, дуже вже прикра для мене ця історія… Таке відчуття, що за мною стежать, шпигують, ніби я злочинниця!

Обличчя Артура проясніло.

— Ви дуже люб'язні,— сказав він. — Ви маєте цілковиту;, рацію. Але ця історія прикра для нас усіх. О пів на третю я зовсім розгубився. Зникнення Вейтона і загроза смерті,— яка висить над ним, це дуже велика відповідальність для поліції.

— А як же він зумів утекти? — спитала Марта Сомерсет. — Хіба він не сидів увесь час удома під наглядом поліції?

— Точно не відомо, — відповів Джеллін. — Тієї ночі хтось о пів на третю, він вийшов на хвилинку з вітальні, а потім почули, як загуркотіла машина. З того часу ми шукаємо його.

— О Боже! — зітхнула Марта. — Страшно подумати, що з ним може статися після всіх цих погроз!

Джеллін тільки руками розвів, розписуючись у цілковитій безпорадності.

О сьомій ранку вони вже вернулися до Бостона. Обидва мовчали. Сержант тому, що думав, як помститися своєму кривдникові: змушувати його піднімати руки, тоді як він, Метчі, звик на роботі, щоб їх піднімали інші. А Джеллін, той мовчав з причини, відомої тільки йому.

— Їдьмо тепер до Генрієти Бейм. — Це були єдині слова, які він вимовив за цілу дорогу.

Таксі саме під'їжджало до дому пані Бейм, коли перед брамою зупинився автомобіль.

Побачивши коло брами своєї оселі двох співробітників поліції, Генрієта Бейм здивувалася. Обличчя її було змарніле, і вона нічим не нагадувала тієї веселої усміхненої жінки, яку Джеллін і Метчі бачили минулого разу.

— Ви знову тут? Заходьте, прошу… Як почуває себе пан Вейтон? — спитала вона, коли вони опинилися вже всередині.

— Він зник — відповів коротко Джеллін. — Сьогодні вночі о пів на третю. Ми шукаємо його скрізь. І тому приїхали і до вас.

Генрієта Бейм, яка саме знімала чорнобурку, спинилася і вражено глянула на прибульців.

— Зник? — прошепотіла вона. — Як же це сталося? Ох, Філіпе! — занепокоєно вигукнула вона і безсило плюхнула на канапу. — Сідайте, будь ласка… розкажіть…

Джеллін розповів коротко, як саме Вейтон пропав. Тільки-но він скінчив, як актриса розридалася, її несподіваний плач збив з пантелику обох наглядачів закону.

— Філіпе! Ох, Філіпе! — ридала Генрієта. — Як же це так? Хто міг викрасти його, і то так, щоб ви не помітили?