Шість днів на роздуми - Страница 29

О дванадцятій Сандер і Джеллін вийшли з вілли Вейтона.

— Ви зрозуміли, що я мав на увазі, коли з таким переконанням стверджував, що мені відомо все? — спитав Сандер.

— Так, пане капітан, — відповів Джеллін. — Ви мали на увазі полковника Енсайкоу.

— Атож. Сьогодні ввечері я дізнаюся від нього про все, і тоді побачимо, що про мене думатиме редакція «Олд Бостон». А тепер ідіть щось перекусіть. Я допитаю Гєртруду Веймар і цього… як його там звати?

— Джерріса, — підказав Артур.

— І цього Джерріса. До завтрашнього вечора я їх так і не звільню. Спершу нехай мине це дванадцяте…

Після цілого дня постування Джеллін з'їв сухарика. Дружина подала йому ще одного, але він (вперше від дня їхнього шлюбу) так скинувся і щось замурмотав, що бідолашна пані Джеллін мало не розплакалася.

Решту часу він пролежав у постелі із заплющеними очима, а о третій з'явився в кабінеті Сандера. Капітан був, здавалося, в доброму гуморі.

— Ви все ще не хочете поділитися зі мною своїми припущеннями? — спитав Сандер.

Джеллін помотав головою.

— Я ще не зовсім переконаний у слушності моїх підозрінь, — відповів він. — Може, це тільки моя фантазія.

— Ну що ж. Зате я поділюся з вами моїми спостереженнями, — сказав добродушно Сандер. — Я вважаю, що Гертруда Веймар знає куди більше, ніж нам признається. Сьогодні, коли я її допитував, вона відповідала занадто спокійно. Зовсім невинна людина завжди губиться, коли її допитує поліція, але вона залишалася незворушною. Боюся, що я протримаю її довго. Це вона або доручила комусь, або сама телефонувала до «Олд Бостон», і то, мабуть, з дому Вейтона, бо вона обслуговує телефонний вузол, і ніхто не може її проконтролювати.

— Але навіщо їй погрожувати Вейтонові листами, посилаючи їх поштою? — спитав Джеллін сповненим пошани голосом. — Це зовсім незрозуміле, безглузде, і саме це і треба нам насамперед з'ясувати, пане капітан.

— Ви добре знаєте, що Вейтон не вельми жалує панну Веймар та її ідилію з Френсісом Чезлі. Але ви не знаєте, що Вейтон чув про одруження Гертруди з Джоном Френзеном, про яка Френсіс Чезлі не відає й досі. Я зумів це вирвати в неї і тому…

— Рано чи пізно Френсіс Чезлі дізнається й так, що панна Веймар була дружиною Фрєнзена, — зауважив Джеллін. — Не вбивають того, хто може розкрити справу, про яку і так має дізнатися хтось інший.

Сандер закашлявся, а коли знов вирівняв дихання, то сказав:

— Воно-то так, але про таку справу можна довідатися кіль» кома способами. Якщо Френсіс Чезлі дізнається про це од Вейтона, з Гертрудою він не ожениться. Зате якщо про це скаже йому вона сама, то це виглядатиме зовсім інакше.

Джеллін завагався на мить і спитав:

— Отож, по-вашому виходить, винна Гертруда Веймар?

У цю мить озвався, телефон, і Сандер кинув щось у трубку, по чому звернувся до Джелліна:

— Признаюся, любий Джелліне, я ні в що не вірю. Я такий лютий через цю статтю в «Олд Бостон», а Гертруда єдина особа, яку щось обтяжує, якщо, звичайно, не рахувати цього упертюха полковника Енсайкоу. Веймар — це жінка, здатна забити баки навіть мені, а що їй коштувало взяти слово честі в цього бідолахи, зажадавши, щоб він дотримав його навіть коли його замішають у злочин. Отож розумієте: якщо мені вдасться вирвати в полковника зізнання, що ті листи вручила йому і звеліла кинути панна Веймар, то справа зроблена, я передаю досьє в суд і беру тиждень відпустки.

— А якщо полковник нічого не скаже?

— Скаже, скаже. Ті хлопці змусили зізнатися Аль Капоне, невже ж вони відступлять перед якимсь мізерним полковником?

— А Джерріс сказав вам щось нове? — спитав Джеллін, уже йдучи.

— Нічого. Це пияк. Почав плакати, присягаючись, що нічого не зробив, нікуди не дзвонив і вбивати свого роботодавця не збирається. Я одіслав його додому, бо він не небезпечніший од мухи.

— Можна мені прийти ввечері до вас, потому як полковник ще раз відмовиться зізнаватися, навіть якщо ви налякаєте його послати телеграму з вимогою арештувати дочку? — спитав Джеллін, стоячи уже в дверях.

— Звідки ви взяли, що Енсайкоу нічого не скаже? — знервувався Сандер.

— Пробачте, капітане, але він сам повторює це вам на кожному допиті.

— По-вашому, він здатний занапастити майбутнє доньки?

— Звичайно, — зітхнув Джеллін, — його вважатимуть за мученика. Він так настроєний, і ви, мабуть, уже це помітили.

Слова Джелліна сповнені були пошани, але рішучі. Сандер, здавалося, от-от вибухне гнівом, але він зумів стриматися і сказав спокійно:

— Це мозоля, на яку ви не повинні наступати. Ідіть собі і залиште цю справу мені.

Джеллін прийшов до мене о восьмій, а не як ми домовилися, о дев'ятій. Я саме вечеряв, отож запросив Артура розділити трапезу. Він був збентежений, що прийшов так невчасно, і заявив, що уже два дні сидить на сухарях. Я спитав, чи не занедужав він, але він пояснив, що з ним усе гаразд. Він завжди, коли чимось дуже переймається, втрачає апетит. Апетит вертається лише тоді, як він з усім упорається.

— То ви справу Вейтона обдумували? — спитав він дещо згодом, коли ми посідали у вітальні з келишками лікеру.

— Якщо бути щирим, то не дуже, — відповів я. — Мені довелося спішно, вельми спішно дописувати статтю про ексгібіціонізм у криміналістів і лише вчора, на сон грядущий, я почав обмірковувати цю справу серйозно.

— Ну, і яких висновків дійшли?

— Ніяких, любий Артуре. Але щодо тих анонімок, тут я з вами згоден. У них ключ до розв'язання всієї справи. Жодна з тих осіб, про які ви розповідали мені, не має логічних мотивів, Щоб попереджати Вейтона про свій намір убити його… Але… це страшно… Завтра вранці… Ми тут ведемо академічну дискусію, а може, завтра вранці Вейтон буде вбитий!