Шість днів на роздуми - Страница 28

Пані Вейтон, розгублена і бліда, присунулася ближче до чоловіка.

— Так, така можливість є. В бюро моїх братів, у другому крилі, є телефонний вузол, який обслуговує панна Веймар.

Обличчя Сандера освітила усмішка.

— Чудово. Виходить, ні один дзвінок з міста до дому і з дому в місто не може пройти повз увагу панни Гертруди Веймар?

— Авжеж, — підтвердила пані Вейтон.

— Отож, панно Веймар, — звернувся рішучим тоном капітан до Гертруди, — скажіть-но нам, чи розмовляв хтось з редакцією «Олд Бостон»?

— Ні, це виключено, — Бідповіла спокійно панна Веймар, зовсім не залякана тоном Сандера. — Я сама вчора з'єднувала всі розмови від восьмої ранку до восьмої вечора, а потім передала вузол Карлтонові. Зв'язати з «Олд Бостон» не просив ніхто.

— Ви в цьому впевнені? — наполягав капітан. — А може, під час вашої короткої відсутності хтось подзвонив і ви про це не знаєте?

Гертруда Веймар заперечливо похитала головою.

— Я виходила тільки на годину між п'ятою і шостою. Мені треба було залагодити службові справи, але телефон у цей час вийшов з ладу. Я навіть пішла на телефонну станцію просити перевірити апарат, а коли повернулася, він ще не працював. Його включили лише о пів на сьому, але тоді я вже була вдома.

— Отже, ви виключаєте категорично, щоб хтось міг дзвонити звідси до «Олд Бостон»? Джеллін, запишіть: панна Гертруда Веймар категорично заперечує, щоб хтось міг звідси дзвонити до «Олд Бостон».

Сандер, стоячи посеред вітальні, оглядав по черзі всіх присутніх з виглядом, позбавленим будь-якої пошани.

— А тепер, панове, хто з вас виходив з дому перед п'ятою і повернувся після о пів на сьому?

— Я виходила перед шостою, але повернулася о шостій, — сказала панна Веймар.

— А я. — портьє Джерріс присунувся до Сандера, — вийшов після четвертої. У мене було саме трохи вільного часу… пробачте, себто я скористався дозвіллям і… повернувся о сьомій.

— А де ж ви були?

— Пройшовся по парку Клобт, а потім зайшов до пивного бару Арроус. Просидів там до половини на сьому і пішки повернувся додому.

Запала мовчанка. Сандер обдумував щойно почуте. Джеллін переглядав нотатки.

— Метчі! — владним тоном гукнув Сандер. — Одведіть панну Гертруду Веймар і цього чоловіка, як його звати? Джерріс?.. до мого кабінету, я хочу їх допитати окремо.

Метчі рушив, щоб виконати розпорядження Сандера, але Френсіс Чезлі, почервонівши, як буряк, звернувся до капітана:

— Арештувати панни Веймар ви не можете! Це не узгоджується з законом!

Сандер зморщив брови.

— По-перше, узгоджується щось там із законом чи не узгоджується, я знаю краще за вас. По-друге, панну Веймар я не заарештовую, а лише забираю до кабінету, щоб допитати віч-на-віч. А по-третє, при чому тут ви?

— Панна Веймар моя наречена, і я не можу дозволити… — заявив Чезлі.

— Чудово. От і не дозволяйте, — сказав ущипливо Сандер, показуючи сержантові красномовним жестом, щоб він виконував наказ.

Усі мовчали, поки панну Веймар і Джерріса виводили з вітальні. Френсіс Чезлі, люто бликаючи на капітана, вернувся на своє місце.

— Пора вам зрозуміти, — озвався знову Сандер, — у цій справі я не маю найменшого бажання жартувати. А тепер підемо далі.

Починаючи з кухаря і закінчуючи Матільдою Чезлі, всіх було допитано докладно. Вейтон слухав усе, але з його обличчя не сходили розпач, страх і мука.

Проте навіть такі рішучі й безоглядні дії Сандера нічого нового не виявили. Ніхто, крім панни Веймар і Джерріса, не залишав дому перед шостою і не дзвонив о тій порі. Для підтвердження своїх визнань у всіх знайшлося достатньо переконливих доказів.

Настав полудень, а слідство все ще топталося на місці. Даремно брати Чезлі, посилаючись на свої діла, просили дозволу покинути вітальню. Сандер був невблаганний. Пані Чезлі, украй стомлена, теж не могла удатися до свого покою, щоб трошки перепочити. Розлючений капітан засипав присутніх градом питань. Давалися взнаки п'ятнадцять років практики: допит вівся з диявольською спритністю. Питання ставилися підступні, каверзні, з усякими натяками, багатозначні. Навіть найобачніший злочинець, і той би попався в розкинуті сіті. А проте йому не вдалося дізнатися нічого конкретного.

Несподівано Сандер зробив перерву. Він закурив, а коли знов почав говорити, тон його голосу свідчив про зміну тактики.

— Ну що ж, даруйте мені за мою розв'язну поведінку, але я виконував свій обов'язок. — Тут він обдарував усмішкою всіх присутніх і зів далі: — Оскільки я дійшов до цього пункту, то мушу дати вам маленьке пояснення. Піддавати вас такому допиту мені не треба було, оскільки тепер життю пана Вейтона ніщо не загрожує і я можу вас запевнити: убивця ще цього вечора опиниться в мене в руках.

Вейтон одним стрибком зірвався з канапи і з раптовою жвавістю підійшов до Сандера.

— Капітане, — гукнув він, — ви правду говорите? Чи тільки хочете підбадьорити мене? — Тут він мотнув головою. — Ні, ні! Я повірити вам не можу!

Сандер поклав йому руку на плече.

— Дорогий пане Вейтон, я розумію ваш стан духу, але повірте мені. Вам нема чого боятися. Скажу навіть більше: ще кілька днів тому я вірив, що це дурний жарт, але сьогодні вранці я зрозумів і здобув докази, що це справжнісінька інтрига, замислена проти вас. Ви мали стати її жертвою. Мали, але не вийшло…

Сандер говорив, а сам стежив за всіма присутніми так, щоб ніхто цього не помітив. Джеллін теж придивлявся, але не зауважив жодної зміни, гідної уваги. Домашні Вейтона, здавалося, словами капітана зацікавилися. Але не більше. Тільки Френсіс Чезлі, сердитий на Сандера за те, що той затримав панну Веймар, слухав його тираду невдоволено.