Гідне відзначення, що Вейтон, посаджений під замок і під сувору охорону, не може загинути від руки чужого. Іншими словами, якщо анонімник не хтось із числа домашніх, то він не збирається вбити Вейтона насправді, оскільки добре усвідомлює, що через розголос, викликаний посланими анонімками, практично це стало неможливо. Якщо ж у гру замішаний хтось із домашніх, тоді погрози справжні. Але в такому разі залишилася б незрозумілою історія з листами, оскільки гаданий убивця не має жодних логічних мотивів повідомляти жертву про свої наміри.
Як випливає з написаного вище, якщо сприймати погрози серйозно, то їхнього автора треба шукати скоріше в домі Вейтона, ніж поза домом. Тільки особа з найближчого оточення актора може бути певна, що, незважаючи на підняту тривогу, вона зможе вчинити вбивство.
Артур Джеллін».
З притаманною йому точністю Джеллін написав наприкінці рапорту: «Складено о 22.30, передано до центрального поліційного управління о 23-й годині». Потім вклав аркуші в конверт і вийшов з дому. Точно о 23-й годині він вручив рапорт секретареві капітана Сандера і швидко покинув будинок поліційного управління.
Густий туман усе ще сповивав місто. Проте це не тільки не заважало, а радше допомагало Артурові думати. До зустрічі з Метчі залишалася ще година, і Джеллін хотів скористатися кожною вільною хвилиною. Він сів у таксі і звелів одвезти себе на Рендлоу-стріт, 22.
Ця вуличка містилася на далекій окраїні Бостона. На кілометровій відстані тягнулася серія маленьких, стандартних, убогих будиночків, де мешкали робітники. Об одинадцятій вечора ніхто вже не ходив тут по вулиці, а скупе її освітлення тепер іще приглушував туман.
Джеллін вийшов з таксі, наказав водієві почекати і піднявся сходами, що вели до дверей дому під номером 22.
У тісному під'їзді витер сірника, щоб прочитати на дощечці прізвища пожильців. Того, кого шукав, знайшов він одразу й натиснув дзвінок, виведений біля прізвища. Скоро двері відчинилися, і на порозі з'явився чоловік.
Що ваша ласка? — спитав він якимось писклявим і водночас лагідним голосом.
— Даруйте мені,— сказав збентежений Джеллін. — Я з центрального управління поліції… ось моє посвідчення… Я прийшов про дещо довідатись у вас.
Чоловік на посвідчення навіть не глянув і відмахнувся рукою— мовляв, це його не цікавить.
— В таку пору? — гмукнув він здивовано. — Чи не могли б ви прийти завтра вранці або взагалі не приходити?
— Пане Френзен, — кашлянув Джеллін, — години Вейтона, можливо, лічені. Наш обов'язок використати кожну хвилину…
Джон Френзен, мільйонер, який мешкав в убогому робітничому будинку, відірвана від справ і світу людина, нетерпляче скинувся, але розчахнув навстіж двері, запрошуючи Джелліна всередину.
— Заходьте.
Він провів його на третій поверх і відчинив двері маленького покоїка, якщо тільки це приміщення заслуговувало такої назви. Усі стіни від стелі до підлоги вкриті були полицями з книжками. Великий стіл під вікном був теж завалений книжками і паперами. Усю іншу площу займав тапчан, він правив і за ліжко і за стілець. Ані сліду інших потрібних меблів, таких, як шафа чи умивальник. Хіба що все було сховане в тапчані.
— Сідайте, — сказав Френзен, показуючи Артурові на тапчан. — Мабуть, усе знову вперлося в цю літеру «Ф», чи не так? Оскільки листи з погрозами до Вейтона підписані літерою «Ф», а моє прізвище Френзен, то мене вважають за майбутнього вбивцю.
— Ні, ні! Не про це йдеться! — заперечив Джеллін і додав з ваганням: — Йдеться про одну делікатну справу, і я буду вам без міри вдячний, якщо ви захочете відповісти мені по щирості.
— Це щось нове? — спитав похмуро Френзен.
— Бачте, я хотів би знати, чому ви розлучилися з Гертрудою Веймар?
Перш ніж відповісти, Джон повільно підняв голову і уважно поглянув на Джелліна. З досьє випливало, що йому сорок років, але його обличчя і вся постать підказували, що він куди старший. Волосся, окрім кількох чорних пасемців, було майже сиве. Глибокі зморшки поорали чоло і залягли при кутиках уст, колір обличчя був нездоровий, землистий, а очі згаслі. Френзен озвався після довгої хвилі мовчання.
— Гертруда Веймар уже не моя дружина. Була колись, це так, але я не розумію, навіщо потрібно комусь доскіпуватися, що стало причиною нашого розлучення?
— Щодо цього, — сказав усе ще збентежений Джеллін, а проте вже збираючись до нападу, — я вам спершу задам інші питання. Чи відомо вам, що Гертруда Веймар працює у братів Чезлі і живе в тому самому будинку, що й Вейтон?
Джеллін питав, а сам нишком, але пильно спостерігав за Френзеном. Проте ніякої реакції не дочекався.
— Про це я довідався сьогодні ввечері з газет, які пишуть про справу Вейтона, — відповів Френзен.
— А раніше ви про це не знали?
— Ні,— мотнув головою Френзен. — Але якби я про це навіть знав, мені було б до цього абсолютно байдуже.
Артур Джеллін якусь мить мовчки розглядав ґудзики на своєму пальті.
— І все ж чи не зводили б ви пояснити мені,— настоював він. — Чому ви розлучилися з Гертрудою Веймар?
І цим разом Френзен відповів не одразу. Він сперся ліктями на стіл, узяв покладену перед ним книжку й почав задумано гортати її.
— Послухайте, ви прийшли сюди, щоб на підставі сказаного мною виснувати, чи здатна Гертруда вбити Вейтона, — урвав він на хвилю гортати. — Можу вам сказати одразу, що вона убити здатна, але Філіпа Вейтона не вб'є, оскільки це їй не принесло б жодного цента. Це ясно як сонце. — Він знову спинився, потім устав, даючи Джеллінові зрозуміти, що їхня розмова вичерпана, і додав: — Я сказав вам те, чого ви хотіли довідатися в мене. Отож звільніть мене від необхідності з'ясовувати причини мого розлучення.