Шість днів на роздуми - Страница 25

— Це ваше останнє слово? — спитав капітан Сандер.

— Останнє,— підтвердив Енсайкоу.

Обличчя капітана Сандера набрало холодного, офіційного вигляду. Він узяв телефонну трубку.

— Пришліть мені тих сімох працівників, призначених мною.

Навіть не глянувши на полковника, він звелів двом охоронникам вивести його з кімнати. Через хвилину в кабінет увійшло семеро людей. То були молоді, енергійні, здорові мужчини. Капітан привітав їх посмішкою.

— Сідайте, хлопці,— сказав він. — Йдеться про справу Вейтона. — Далі він коротко виклав їм усю історію аж до зустрічі з полковником Енсайкоу. — А тепер, — вів він далі,— треба довідатися від полковника, хто ж саме просив його кидати листи. Візьміться за це. Що можна, а чого не можна, ви знаєте. Робіть що хочете, але завтра вранці я мушу знати це прізвище. Даю вам одну раду: ви вдайтеся до хитрощів, силою тут не візьмеш. Я переконаний: він швидше дасть себе вбити, але не заговорить. Словом, проведіть допит третього ступеня, але інтелігентно. Завтра, о восьмій ранку, мені треба знати прізвище і подробиці, пов'язані з цією особою. За результат дізнання відповідаєте головою. В разі невдачі ніяких преміальних, ніяких нагород. До роботи! Семеро чоловіків вийшли, взявши під козирок. Блідий Джеллін силкувався щось сказати, але хвилювання і пошана сковували йому вуста. Залишившись наодинці з капітаном Сандером, він ледве пробелькотав:

— Але ж, пане капітан, хіба ви можете таке допустити? Тільки в середньовіччі…

Сандер підвів голову.

— Не плутайтесь у мене під ногами, Джеллін, а середньої віччю дайте спокій, гаразд?

Цей несподіваний тон і тверді слова неабияк вразили Джелліна. З кабінету капітана він вийшов геть зламаний. У поліції він працював чотири роки, але ніколи ще з ним не поводилися так грубо. Коли він опинився надворі, наближалося до одинадцятої, і зустріч з Метчі мало не вилетіла йому з голови. Згадав про неї о пів на дванадцяту, коли він уже півгодини снував по вулицях довкола парку Клобт, поринувши в глибоку задуму.

До пивного бару Клей 3 він подався пішки. Той випростаний на повен зріст чоловік, який енергійно ввійшов у заклад, уже нічим не скидався на скромного й сором'язливого Артура Джелліна. Обличчя його випромінювало силу і впевненість. Причиною цієї зміни стало відкриття. Джеллін знав уже всю правду. Побачивши Артура, Метчі подумав, що той напився, але одразу ж змінив свою думку, почувши сказані енергійним тоном і рішучі слова:

— Ну як, машину оглянули?

Сторопілий Метчі, сторопілий, може, уперше в житті, відповів поквапливо:

— Нічого не знайдено. Мотор працює як годинник, так само як усе інше. Ми знімали навіть сидіння, але нічого не викрили.

— Гаразд. Ходімо тепер до бару.

Ті самі офіціантки в коротких спідничках, той самий оркестр. Макх'ю впізнав їх одразу і поспішив назустріч, на його обличчі грала іронічна посмішка.

— Здоровенькі були. Я вже чекаю вас. Наближається дванадцята, правда? Сідайте, будь ласка. Вам потрібна якась інформація?

— Так, — відповів сухо Джеллін. — Скажіть, серед одвідувачів сьогодні є якийсь театральний імпресаріо?

— Хвилинку, зараз подивлюся, — мовив Макх'ю, окидаючи поглядом залу. — Так, є двоє… Феремптон і Лодері… Ви що, хочете поклопотатися за Вейтона? Шкода часу. Вони не візьмуть його навіть з доплатою.

— Годі, пане Макх'ю, — урвав його Джеллін. — Покличте по черзі кожного з цих добродіїв. Я хочу задати їм кілька питань.

Макх'ю завагався, потім сказав з усмішкою:

— Добре. Я зараз пришлю до вас Феремптона. Пиво подавати?

Метчі кивнув головою.

Луїс Феремптон, відомий режисер і спадкоємець, за його власними словами, славетного Зігфельда, підійшов через хвилю до їхнього столика.

— Я Артур Джеллін з центрального управління поліції,— відрекомендувався Джеллін, — хотів би узнати від вас деякі подробиці, які стосуються Філіпа Вейтона.

— Будь ласка, — відповів Феремптон ґречно. — Я порвав з ним усі стосунки рік тому, коли публіка почала нудитися великим Вейтоном і його гримасами а-ля Джон Беррімор.

— Він не залишився у вас у боргу? Може, у вас ще якісь невирішені справи, які треба залагодити в найближчі дні, скажімо, дванадцятого?

Ферємптон похитав головою.

— Він мені винен дві тисячі доларів, але не дав би мені ні одного цента, якби я спробував їх стягти.

— Запевняю вас, — втрутився Джеллін, — ви можете розмовляти зі мною, як з братом. Якщо у вас якісь інтереси, про які поліція знати не повинна, то, далебі, все залишиться між нами. Я хочу тільки знати, чи є у вас якісь справи, які мають бути влаштовані дванадцятого або пізніше, і це все.

— Присягаюсь вам: нічого такого й близько нема, — відповів, жваво жестикулюючи, Феремптон. — У житті я вчинив чимало дурниць, але ніколи більше я не хочу мати справу з Вейтоном.

— А чому ж так? — спитав Джеллін. — По суті, Філіп Вейтон великий актор. Імпресаріо заробили на ньому чимало.

— Так, — відповів Феремптон. — Заробили. Але ось уже два роки, досить йому вийти на сцену, як це закінчується фіаско або майже фіаско. Він ще пиндючиться, але вже заслуговує тільки жалю.

Джеллін попрощався з Феремптоном і, поки Метчі цмулив великий кухоль пива, поринув у задуму.

— Метчі, приведіть мені другого імпресаріо, — сказав він йому по хвилі.

Джон Лодері, високий і кремезний, скидався на Макх'ю, тільки був не рудань, а білявець. На питання Джелліна відповідав майже так само, як Феремптон. їхні пояснення так скидалися між собою, що можна було подумати, що вони змовилися між собою раніше. Філіп Вейтон людина закінчена. Актор заборгував Лодері тисячу п'ятсот доларів, від яких імпресаріо відмовився наперед, і тепер Лодері уже не підписав би з ним контракту, навіть аби Вейтона рекомендував сам Шекспір.