Шість днів на роздуми - Страница 13

Генрієта Бейм посміхнулася приязно, але дещо іронічно.

— Натяк зрозуміла. Ви сумніваєтеся в правдивості моїх слів. Але я запевняю вас, що револьвер був не бутафорний, який використовують, граючи п'єси з бандитами. То був справжній браунінг, яким можна убити людину на відстані в тридцять кроків.

— Ах! — здивувався Джеллін, прикидаючись лицеміром, проте це вийшло в нього не вельми переконливо, щоб ошукати таку жінку, як Генрієта Бейм. — Ваші слова здаються мені такими важливими, що я своїм вухам не вірю. А що ж далі?

— Як я вже сказала, я втрутилася і заявила, що не хочу допускати скандалу в своєму домі,— вела далі Генрієта. — Тоді вона голосом, сповненим гідності, відповіла, що їй дуже прикро, що вона забулася в присутності такої, як я, жінки. Наразі вона обмежиться тим, що забере Філіпа, застерігаючи за собою право вжити заходів щодо мене. Я розсміялася, і на цьому інцидент закінчився. Філіпа я вже більше не бачила, бо незабаром поїхала до Англії.

Розмова на цих словах актриси, по суті, й завершилася. Було таке враження, що Джеллін не знає, що далі сказати, і цілком поринув у роздуми. Метчі удавав, що й собі задумався, але не треба було бути тонким психологом, аби помітити, що його просто хилило на сон. Генрієта Бейм підпалила скіпки, і в каміні загуготів веселий вогонь. На тлі полум'я профіль актриси здавався справді дівчачим, довгі тіні робили невинним її личко.

Нарешті Джеллін наважився задати ще одне питання.

— Даруйте мені за нескромність… Чи вважаєте, що ви були великою любов'ю Вейтона? Був би вам дуже вдячний за цілком щиру відповідь. Не поспішайте сказати одразу «так» чи «ні», щоб довести, що ви не сентиментальна. Подумайте…

Актриса слухала Джелліна, а сама дивилася у вогонь каміна. На око, зовсім байдужа. Проте відчувалося, що питання зачепило струни її душі. Через хвилину вона обернулася і поглянула просто в очі Джелліну.

— Щиро… ні. Тому я страждала. Великою любов'ю я його не була, це він був моєю… єдиним у натовпі гарних зальотників, які крутяться у гримувальнях актрис. Але я не могла нічим цьому зарадити. Така вже в нього, певне, вдача… Не вміє кохати… — Вона посміхнулася. — Уявіть собі, я вбила собі в голову, що зумію його виховати… відучу від чарки, він у мене менше куритиме і більше працюватиме…

Джеллін пильно глянув на Генрієту. В голосі її ще звучало щире зворушення, але очі не тільки втратили невинний вираз, а й стали тепер холодними і твердими.

— Це все сталося рік тому? — спитав Артур.

— Рівно рік, — відповіла Бейм з гіркотою в голосі. — Однією з причин, чому Вейтон не зміг справді мене полюбити, було те, що на момент нашого знайомства саме скінчилася його, мабуть, справді велика любов до тієї гордої, як пава, Марти Сомерсет, автора кількох п'єс.

Джеллін не звернув уваги на злосливий тон, яким вона сказала останню фразу. Він підвівся і попрощався ще раз, перепрошуючи за такий пізній візит.

— Якщо треба рятувати Філіпа, то я до послуг поліції в будь-яку пору, — сказала на прощання Генрієта.

Як тільки вони опинилися надворі, Метчі дозволив собі кілька зауважень.

— Чули? Вона не розповіла поліції історії з револьвером, бо не хотіла зашкодити пані Вейтон! Гм! Треба сказати про це капітанові Сандерові. Факт дуже важливий. Можна було б за це її арештувати.

Джеллін не заперечував, але й не згодився. Ішов обіч Метчі безлюдною сонною вулицею. Хоча туман уже розсіявся, повітря все ще залишалося важке й задушливе.

— Бачте, Метчі,— озвався Артур по хвилі,— ця історія з револьвером, розказана лише під час другого допиту, мене не дивує. Мене змушує задуматися інше: серед багатьох тих, хто заявив, що вони ненавидять і зневажають Вейтона, пані Бейм єдина, яка визнала, що кохає його.

Нічна свіжість, здавалося, перебила сон Метчі, і він зробився балакучим.

— Атож, — зауважив він, — любов може бути таким самим мотивом, як кожен інший, щоб хотіти добратися Вейтонові до шкури… Скажу вам щиро… Ще кілька хвилин тому я гадав, що життя Вейтона в такій самій небезпеці, як, скажімо, ваше або моє, але після знайомства з цією жінкою я починаю боятися за нього!

— Може, ви маєте рацію, але що мене найбільше вражає, це нервовий стан Вейтона. Уже три ночі не спати. Завтра буде вже чотири, післязавтра п'ять. А ви знаєте, що зі страху можна померти.

Обличчя Метчі просвітліло.

— Та й дурень же з мене! — гукнув він. — Як я міг не подумати про це! Вони знають, що Вейтон на межі сил, що він виснажений, і хочуть убити його страхом! Треба…

— Згоден, — урвав Джеллін. — Треба перехопити листи з погрозами, перш ніж вони потраплять до Вейтона. Так і зробимо. За три години підете на пошту, і ми затримаємо всю кореспонденцію, що приходить до Вейтона. Але що це нам дасть? Може, Філіп стане трохи спокійніший, хоча не можна ручитися, що він не попадеться на вудочку і не шалітиме ще більше, не отримуючи анонімок. Проте нам треба дотримуватись гіпотези, що Вейтона уб'ють дванадцятого, принаймні, що все наготовано до того, щоб його убити. А що нам утримання його кореспонденції дасть? Вейтон одержав уже три листи, його попереджено, і навіть якби більше їх не прийшло, гаданий убивця може діяти.

Завдяки логіці Артура обличчя Метчі спохмурніло знову.

— Значить, знову нічого, — кинув він, — нічого ми не можемо зробити. Доведеться тільки чекати до дванадцятого. Якщо його не вб'ють, добре, якщо уб'ють, до нас попадуть якісь нові? факти, достатні для того, щоб повести слідство…

Джеллін мотнув головою.

— Мусимо рятувати Вейтона, а не чекати, поки його вб'ють. Гаданий убивця, з причин відомих тільки йому, був змушений дати нам до рук чудову карту: оголосити про свої наміри перед тим, як учинити злочин. Нам треба вірно зіграти цю партію, щоб актор уникнув смерті.